«Прочитавши по дві книги Василя Шкляра («Залишенець» і «Ключ») та Оксани
Забужко («Польові дослідження з українського сексу» і «Музей покинутих
секретів»), я вирішив продовжити знайомство з художніми творами сучасних
українських письменників, поринувши в роман Ірени Карпи «Піца «Гімалаї».
Поглинаючи сторінка за сторінкою зміст цієї книги Ірени Карпи, я
ніяк не міг позбутися відчуття, що з кожним наступним прочитаним реченням усе
далі захожу в загажений придорожній туалет, котрі зустрічались на кожному
десятку кілометрів вздовж доріг в радянські часи, коли ще не було сучасного
сервісу фірмових заправних станцій.
У тих радянських придорожніх туалетах, які ніколи не прибирались,
було дуже важко зробити наступний крок у напрямку до основного вічка, аби не
вступити в уже кимось іншим раніше залишену кучу кишкових випорожнень.
Так ось, мова і думки головної героїні Редьки в книзі Ірени Карпи,
на мій погляд, нічим не відрізняються у філологічному сенсі від тих «куч
кишкових випорожнень», характерних для придорожніх туалетів радянської доби.
І я боюсь, що мені доведеться тепер прочитати багато сторінок
творів інших авторів для того, щоб «відмити» своє сприйняття художнього від
«нечистот» мови головної героїні роману Ірени Карпи, в які я усе більше і
більше занурювався, поринаючи у цей роман.
І, прочитавши десь біля 10% обсягу роману, я зрозумів, що якщо не
кину його читати далі, то «порину» уже настільки у ці «нечистоти», що буду не в
змозі потім від них «відмитись» взагалі, оскільки відіб’ю у себе охоту читати
не тільки романи Ірени Карпи, а і будь-якого іншого сучасного українського
письменника.
Лайливі слова і ненормативні назви певних частин людського тіла і
певних фізіологічних дій героїв є і в романах Оксани Забужко та Василя Шкляра,
але там це зустрічається лише в характерних епізодах, і, хоч від них теж тхне нечистотами,
але, принаймні, розумієш, що це робиться задля реалістичного змалювання подій,
а не заради «смакування» лайкою. А мову своєї героїні Редьки, яка закінчила
університет і до того ж філологічний факультет, Ірена Карпа пересипає матюками
у такій мірі, в якій я не зустрічав їх у своєму житті навіть в середовищі
монтажників-верхолазів Кривого Рогу, з якими довелося працювати в юності, і які
лайливими словами, працюючи в небезпечній верхатурі, зв’язували між собою
іменники і доповнювали дієслова. Але ж у них за спиною були лише 7 класів з
помилками у кожному слові диктанту або професійно-технічне училище, в якому і
майстри не могли обійтись без лайливих слів. А в Ірени Карпи героїня – ще раз
наголошую – випускниця філологічного факультету університету. Навіть у
технічному університеті, стаючи мимоволі свідком розмов між студентами, у
випадках, коли вони мене не бачать, а тому ніяких поправок у своїй мові на
присутність професора не роблять, я не чув настільки пересипаної ненормативною
лексикою мови, як у головної героїні Ірени Карпи.
І признаюсь відверто, що мій мозок мови головної героїні роману
Ірени Карпи «Піца «Гімалаї», не сприймає, а тому віднести цей роман до класу
художньої літератури я відмовляюсь.»
Так вот что касается современной художественной литературы. Я лично
читал книги Оксаны Забужко «Польові дослідження з
українського сексу» и «Записки украинского
самасшедшего» украинской поэтессы Лины Костенко. Возможно
по этим книгам о нас судят в мире, но я
против такой прозы.
Что же значит мое читательское «против»? Мое «против»
значит то что ничего нового, эстетически тонкого, духовного, заставляющего размышлять в
таких книгах нет! В таких книгах только то, с чем любой из нас может столкнуться,
даже против своей воли, каждый день. И
что? Про это надо писать? Зачем?! Зачем опускаться до роли диктофона в местах
общего пользования? Нам не хватает отрицательных эмоций, поэтому нужна такая
проза? Не уверен.
Я также не уверен, что такие произведения увидели бы свет
на заре писательской карьеры авторов. Сыграл влияние уровень популярности самого
писателя. А когда находишь отзывы о необычайном писательском стиле изложения в
таких романах то хочется плакать над обоими – над автором и над критиком вместе.
Часто слышу мысль, что если на это обращать внимание в
книгах, то это может заставить нас задуматься над тем кто мы есть и куда идем.
Мысль толковая, но она уже давно не работает. Не верите?
А гляньте ка в свой телевизор. Особенно новости. Какой
канал? Да любой! С чего начинается блок новостей? С чернухи – кто кого подрезал,
кто кого сбил или укусил, у кого дом сгорел,… Это что так важно для всех нас,
чтобы подобный материал занимал до 70% времени
программы. Или от вас ждут сочуствия? И вы реально(!) можете помочь? Причем такой «изюм» повторяется на каждом канале, а ведущая почти улыбается при этом. Если воспринимать
все буквально, то будет страшно выходить на улицу, а двери надо тут же заложить кирпичом. Если не воспринимать,
то зачем тогда тратить наше время? Слышу из зала – «Не хочешь, не смотри!» А
есть варианты? Ведь получается обратная реакция. Если нам это надоест, то
вырабатывается некий иммунитет к таким событиям по шаблону «А ерунда. Это далеко.
Это не со мной!». Т.е. вырабатывается стойкий пофигизм! На это направлено наше телевидение? А
вместе с ним и подобные книги?
Поэтому хочется пожелать нашим писателям не искать
скользкие мрачные темы ради своей популярности, чаще за рубежом, а использовать
стиль такого прекрасного языка для создания ярких произведений, которые хочется
прочитать не один раз и обязательно поставить себе на книжную полку.
Успехов всем нам!
Следует различать информацию и сведения. То что нам показывают каждый день - это сведения, хоть и "новости".
ReplyDeleteМожет негатив лучше продается?
ReplyDeleteСудя по последним новостям таки да, лучше. Даже красочнее.( Хочется журналистам сказать что не надо задавать глупых вопросов и тыкать свою камеру куда попало. Но у них манечка на сенсацию, пусть и сиюминутную.
ReplyDeleteАга, вот набрел на дотошные репортажи по вояжам по Европе от некой Е.Лукашиной.
ReplyDeleteА оказалось, что она дремучий журналист с приставкой "политический". Эта приставка ей видимо дает возможность ездить за счет агенства по миру. И писать бред про восток Украины, нежась на песочке крыма!
Когда эти мысли на кухне, то это ваше нытье - когда такие же мысли у современного писателя, то это выдающееся произведение!))
ReplyDelete