Привіт.
От не тягне мене в літню погоду на технопости. Тому для вас ще одна коротенька "почемучка".
Жалість - найдешевша з людських емоцій, яка здатна будувати високі стіни.
Він був нестерпно, кричуще здоровим. Його серце билося з бездоганним ритмом, а кожен рух випромінював ту невимушену силу, яку мають лише люди, що ніколи не думали про крихкість власного тіла.
Вона ж згасала. Повільно, тихо, у білій стерильній палаті, яка пахла розчаруванням і ліками.
Щоразу, коли він приходив, вона відверталася. Його присутність була для неї фізично болючою. Вона бачила в його очах не кохання — вона бачила там співчуття.
— Іди геть, — тихо казала вона, не дивлячись на нього. — Тобі мене просто шкода. Нам немає про що говорити. Ми на різних берегах.
Він благав, тримав її за холодні пальці, але стіна між ними лише росла. Його сила принижувала її слабкість. Вона жаліла його за те, що він пов'язав себе з приреченою, і через цей жаль закривала перед ним двері своєї душі. Тоді він зважився на божевілля. Збочена, відчайдушна логіка закоханого підказала йому єдиний вихід: зрівняти щабель. Але як зламати себе щоб нарешті стати рівним їй у своїй слабкості.
Одного вечора йшов сильний дощ. Він обожнював гоняти байком та ще й на мокрій, порожній трасі, ... на крутій ділянці на швидкості важку машину різко кинуло вбік, під удар на ліву сторону. Байк влетів у відбійник та розтрощив собою бетону опору. Сухий, різкий тріск під металом здався йому найсолодшим звуком у світі. Це був звук руйнування опори, його кістки, та... стіни між ними.
Він прокинувся наступного дня у білій палаті. Його ліва нога, закована в масивний гіпс, висіла на розтяжці. Тіло нило, але в душі запанував дивний, тріумфальний спокій. Тепер вони на одному березі.
Раптом двері палати тихо відчинилися.
Вона тихенько увійшла. Побачивши його на лікарняному ліжку, з підвішеною ногою і крапельницею, вона миттєво зблідла. На її обличчі відбився чистий, паралізуючий жах.
— Майк! Боже... Що з тобою сталося?! — вона підбігла до ліжка, її руки тремтіли, торкаючись краю його ковдри. — Я тобі весь ранок телефоную, бо в мене гарна новина ... Чекай, що, аварія? Як це сталося?
Він дивився на неї і м’яко, майже щасливо посміхався крізь біль.
— Тепер усе добре, — ледь ледь промовив він. — Тепер ми рівні. Лікарі сказали що навіть зможу рухатись. Згодом. І я більше не дивитимусь на тебе згори. Тепер я теж зламаний, бачиш? Берег один.
Вона завмерла на останньому слові. Її пальці закам’яніли на ковдрі. Вона дивилася в його спокійні, закохані очі, і в її голові повільно складалися деталі. Розуміння прийшло миттєво, наче холодний душ.
— Ти... — її голос перетворився на шепіт. — Ти зробив це навмисно?!
Він не відвів погляду. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
Вона вчіпилася в перила ліжка, і впала у плач. Це не були сльози занепокоєння — це був нестримний, гіркий ридма-плач від абсурдності та жаху того, що відбулося. Вона закрила обличчя руками, і її плечі здригалися від кожної судоми.
— Навіщо... який же ти дурний... навіщо ти це зробив? — давилася вона сльозами, ледь вимовляючи слова.
Він намагався протягнути до неї руку, але вона відступила на крок, продовжуючи ридати. Нарешті, крізь ридання, вона витиснула з себе ті самі слова:
— Мені підійшли ліки, Майкле... Лікар сказав, що я можу видужати. Я видужую! Розумієш?! ...
Їїї слова повисли в повітрі.
Настала німа, напружена сцена. Час у палаті ніби застиг, перетворившись на важку, майже залізобетонну тишу. Чути було лише мірне цокання настінного годинника та її переривчасте, важке дихання.
Вона стояла перед ним — уперше за багато місяців сильна, з майбутнім попереду, але повністю розбита його вчинком. А він лежав перед нею, з майбутнім позаду, прикутий до ліжка через жертву, яка щойно втратила будь-який сенс. Вони помінялися берегами, нова холодна асиметрія тепер панувала в кімнаті, дивлячись на них з іронією долі.
